Общее·количество·просмотров·страницы

Спогади старожилів

Митюк Володимир Ілліч. Місце проживання
                          в роки Великої Вітчизняної війни – с.Манятин
                                             Славутського району Хмельницької області. Рік
                                             народження -1936.Дитина війни.
Я народився народився 8 вересня 1936 р. у с. Манятин Вінницької області у родині українки та єврея.   Мій тато був родом із Бердичева, там він закінчив педагогічне училище, після чого його направили  на  роботу у с.Манятин, де він і одружився з моє ю мамою  Наталією. Справжнє моє прі звище –Шефельман Володимир Ізраїлович. Дуже добре і багато пам’ятаю про своє воєнне дитинство. Маминих батьків розкулачили, родина пережила Голодомор 1932-1933 років. Свого батька я і до цього часу називаю «папа». Він, Ізраїль Шефельман, пройшов у складі Радянської армії усю Другу світову війну. Батько намагався евакуювати своїх рідних з Бердичева та дружину з сином, проте не встиг. У 1942 році хтось з сусідів повідомив про те, що у  мене, п'ятирічного хлопчика, батько — єврей і мене вперше арештувала нацистська окупаційна влада. Я провів ніч у Берездові, потім відпустили на благання моєї української бабусі, проте через деякий час забрали знову, до Славутського гетто. Провів 4 місяці у тяжких умовах гетто. Завдяки допомозі поліцая Бондарчука Дмитра мені, маленькому Володимиру вдалось вийти з гетто у день розстрілу євреїв. Усі родичі по батьковій лінії були розстріляні нацистами в Житомирській області.
Я закінчив історико-філософський факультет Київського державного університету у 1963 році. Захист кандидатської дисертації затримався до 1974 року, поки не змінив написання по-батькові на Ілліч. Працював директором школи,  викладав історію.
Спогади записала Лахоткіна Юлія, учениця 11 класу Цвітоського НВО, вересень 2014 року.



Зацаринна Валентина Діонісівна.
                                                           Місце проживання  в роки Великої
                                                           Вітчизняної війни- станиця Базар-Сизган
                                                    ( Кубань).
                                                           Рік народження -1939.Дитина війни.  
Я   з’явилася на світ в родині військовослужбовця. Мій батько, Замулов Діонісій Павлович,офіцер Червоної армії,народився 13 вересня 1913 року на Полтавщині. Мама, Демчук Марія Йосипівна, уродженка села Цвітоха Познайомилися батьки Валентини Денисівни у військовій частині, що розташована у нашому селі. Одружившись, деякий час проживали в Славуті, потім сім’ю перевели до Львова. Там, у Львові, і народилась в молодій родині донечка Валентина. Сталося це 6 лютого 1939року.
Коли розпочалась війна, то батька, як офіцера , відразу ж забрали на фронт. А маму, Марію Йосипівну відправили супроводжувати ешелон з пораненими в Краснодарський край. Потяг йшов в тил через станцію Цвітоха і на короткий час зупинявся тут. До потяга виходила мама Марії Йосипівни і просила залишити Валю в Цвітосі. Але Марія Йосипівна не віддала донечку, сказавши рідні: «Де я , там і Валя».
Шлях ешелону був трагічний. Не дивлячись на те, що на ньому було зображення Червоного Хреста, німецькі літаки розбомбили його, і молода жінка загинула. Біля холодного маминого тіла лазила маленька трирічна Валентинка. Там її і знайшли Олександра Іванівна і Семен Іванович Юрасови із станиці Базар-Сизган. Де знаходиться могила рідної матусі, Валентина Денисівна не знає  і ні голос,  ні обличчя,ні  руки матусі  не збереглися в її пам’яті. У сім’ї Олександри Іванівни і Семена Івановича Валя прожила до 1946 року. Прийомна сім’я дуже любила Валю, вона була в них за рідну дитину, і вони дуже хотіли залишити дівчинку собі.
Але в 1946 році в станицю приїхав батько дівчинки, і захотів її забрати. На той час він уже був одружений на жінці на ім’я  Юля , яка мала свого сина. З батьком Валя поїхала в станицю Дундуковська, але довго прожити в цій родині їй не довелося – батька заарештували і засудили до десятирічного терміну, який він мав відбувати в таборах республіки Комі. Дівчинка залишилась з мачухою, для якої стала справжнім тягарем. Мачуха написала листа в Цвітоху, щоб родичі приїхали і забрали Валентину. Як згадує Валентина Денисівна,  в 1947 році в Краснодарському краї був голод. Діти збирали черепашки на березі річки, щоб не померти з голоду.
« Коли приїхав дядько Володя, я сиділа на шовковиці і не хотіла звідти злазити – боялась і не розуміла, що він мені говорить. Тоді дядько відкрив чемодан і я побачила  там повно білих пирогів, курку, сало. Мене як вітром здуло з дерева», - ділиться   Валентина Денисівна.
По приїзду в Цвітоху, Валя жила спочатку у бабусі з дідом, потім в         Про батька стало відомо вже пізніше – виявилось, що він втретє одружився із жінкою , яка також відбувала строк в таборі. Після звільнення вони поселились у Ленінграді.
Дуже важка доля мені дана Богом –каже Валетина Діонісівна. І все  -  це клята війна, вона залишила мене малесенькою сиротою. Ніколи би не подумала, що знову Україні прийдеться пережити   жах війни. Щодня молюся за наших хлопчиків, всією душею благаю зупинити війну в Україні. Падають сльози з очей літньої жінки, якій судилося пережити дві війни…

Спогади записала Бойчун Оксана Петрівна, вчитель історії Цвітоського НВО, лютий 2014 року.



Синякова Олена Власюк Василь Степанович
житель с.Цвітоха Славутського
Хмельницької  області.
народився у 1922  році.
учасник бойових дій.
Забрали мене в Червону армію  10 червня 1941 року – згадує Василь Степанович. Повезли нас у Середню Азію, там, в Ташкенті, я й дізнався що почалася війна. Нас повернули назад, і з Узбекистана повернули у Туркменію, в місто Мари. Там був великий аеродром,де я працював в обслузі. Два місяці нас годували дуже добре, а коли Україну захопили німці, і не стало продуктів, то так голодували, що ловили і їли черепах. Після Туркменії 19 річний  цвітошанин опиняється аж у Фергані. «Думали, що Туреччина відкриє другий фронт» -розповідає ветеран. Після Фергани був Кіров, де формувався полк для відправки на Ленінградський фронт. Але хлопець захворів важкою інфекційною хворобою. Хворів він три тижні, і за цей час його полк відправився на місце призначення без нього. Після Кірова  потрапив я у місто Канськ Краснодарського краю. Попав я у лижну бригаду,яку мали десанту вати у тил ворога. Проте за станом здоровя мене переводять  e Омськ – пригадує Василь Степанович.
«Коли ми приїхали, великих військових дій не було. В основному працювали снайпери. А гітлерівці без кінця скидали листівки.На них були намальовані шампанське і хліб.Обіцяли райське життя, якщо сладемо зброю. Ні вдень ні вночі не було спокою, коли почалися бої.5 липня 1943 року стояв у наряді. А тут аж земля затрусилася –почався німецький наступ. Ворожий літак-розвідник бачив нас як на долоні.Та ми стріляли і стріляли…а коли я вмовк на хвилину, роззирнувся, то побачив що ніде нікого немає, і –тиша…Відступили всі мої  однополчани, і лише я не почув команди про відступ. Заліг я у невеликій траншеї, і дивлюся я к прямо на мене сунуть німецькі танки. Танк проїхав по моєму кулемету, розтрощив його, роздавив. А я чудом лишився живий , і пішов шукати своїх. Горіло село , Лемехово називалось – згадує ветеран. Місцевість була дуже горбиста, знайшов своїх, і знову в бій. Брав участь в бою під Прохорівкою, там же був сильно поранений в ногу. Думав, що ампутують, але лікарі врятували. Після госпіталю потрапив я в Миколаїв, ,де почав служити у військах НКВД – охороняв полонених німців. І лише в 1946 році потрапив я у Цвітоху.Потім був на Уралі, де знайшов свою долю  - росіянку Фєню. А в 1951 року повернувся я назавжди додому, в рідне село, де проживає і досі –з  дружиною,дочкою ,зятем та внуками Маринкою , яка навчається в медичному інституті в столиці, та Сашком, також студентом Київського вишу.  «Як дивлюсь телепередачі, читаю газети, то страшно стає. Бо був на війні, у пеклі. А зараз на нашій Україні пекло. Не можу повірити, що ті,  з ким воював пліч о пліч тепер несуть нам смерть і біду» - плаче ветеран.»Як же страшно мені що  в Україні  знову рвуться бомби і снаряди – миру хочу, головне мир. Господи, допоможи і вразуми  - молиться за Україну старенький сивий ветеран…
    Спогади записав  Федорчук Олександр, учень 11 класу Цвітоського НВО.
                                                                     3 вересня 2014 року.




Власюк Василь Степанович
житель с.Цвітоха Славутського
Хмельницької  області.
народився у 1922  році.
учасник бойових дій.
Забрали мене в Червону армію  10 червня 1941 року – згадує Василь Степанович. Повезли нас у Середню Азію, там, в Ташкенті, я й дізнався що почалася війна. Нас повернули назад, і з Узбекистана повернули у Туркменію, в місто Мари. Там був великий аеродром,де я працював в обслузі. Два місяці нас годували дуже добре, а коли Україну захопили німці, і не стало продуктів, то так голодували, що ловили і їли черепах. Після Туркменії 19 річний  цвітошанин опиняється аж у Фергані. «Думали, що Туреччина відкриє другий фронт» -розповідає ветеран. Після Фергани був Кіров, де формувався полк для відправки на Ленінградський фронт. Але хлопець захворів важкою інфекційною хворобою. Хворів він три тижні, і за цей час його полк відправився на місце призначення без нього. Після Кірова  потрапив я у місто Канськ Краснодарського краю. Попав я у лижну бригаду,яку мали десанту вати у тил ворога. Проте за станом здоровя мене переводять  e Омськ – пригадує Василь Степанович.
«Коли ми приїхали, великих військових дій не було. В основному працювали снайпери. А гітлерівці без кінця скидали листівки.На них були намальовані шампанське і хліб.Обіцяли райське життя, якщо сладемо зброю. Ні вдень ні вночі не було спокою, коли почалися бої.5 липня 1943 року стояв у наряді. А тут аж земля затрусилася –почався німецький наступ. Ворожий літак-розвідник бачив нас як на долоні.Та ми стріляли і стріляли…а коли я вмовк на хвилину, роззирнувся, то побачив що ніде нікого немає, і –тиша…Відступили всі мої  однополчани, і лише я не почув команди про відступ. Заліг я у невеликій траншеї, і дивлюся я к прямо на мене сунуть німецькі танки. Танк проїхав по моєму кулемету, розтрощив його, роздавив. А я чудом лишився живий , і пішов шукати своїх. Горіло село , Лемехово називалось – згадує ветеран. Місцевість була дуже горбиста, знайшов своїх, і знову в бій. Брав участь в бою під Прохорівкою, там же був сильно поранений в ногу. Думав, що ампутують, але лікарі врятували. Після госпіталю потрапив я в Миколаїв, ,де почав служити у військах НКВД – охороняв полонених німців. І лише в 1946 році потрапив я у Цвітоху.Потім був на Уралі, де знайшов свою долю  - росіянку Фєню. А в 1951 року повернувся я назавжди додому, в рідне село, де проживає і досі –з  дружиною,дочкою ,зятем та внуками Маринкою , яка навчається в медичному інституті в столиці, та Сашком, також студентом Київського вишу.  «Як дивлюсь телепередачі, читаю газети, то страшно стає. Бо був на війні, у пеклі. А зараз на нашій Україні пекло. Не можу повірити, що ті,  з ким воював пліч о пліч тепер несуть нам смерть і біду» - плаче ветеран.»Як же страшно мені що  в Україні  знову рвуться бомби і снаряди – миру хочу, головне мир. Господи, допоможи і вразуми  - молиться за Україну старенький сивий ветеран…
    Спогади записав  Федорчук Олександр, учень 11 класу Цвітоського НВО.
                                                                     3 вересня 2014 року.