Митюк Володимир Ілліч. Місце проживання
в роки
Великої Вітчизняної війни – с.Манятин
Славутського району Хмельницької області. Рік
народження
-1936.Дитина війни.
Я народився народився 8 вересня 1936 р. у с. Манятин
Вінницької області у родині українки та єврея.
Мій тато був родом із Бердичева, там він закінчив педагогічне училище,
після чого його направили на роботу у с.Манятин, де він і одружився з моє
ю мамою Наталією. Справжнє моє прі звище
–Шефельман Володимир Ізраїлович. Дуже добре і багато пам’ятаю про своє воєнне
дитинство. Маминих батьків розкулачили, родина пережила Голодомор 1932-1933
років. Свого батька я і до цього часу називаю «папа». Він, Ізраїль Шефельман,
пройшов у складі Радянської армії усю Другу світову війну. Батько намагався
евакуювати своїх рідних з Бердичева та дружину з сином, проте не встиг. У 1942
році хтось з сусідів повідомив про те, що у
мене, п'ятирічного хлопчика, батько — єврей і мене вперше арештувала
нацистська окупаційна влада. Я провів ніч у Берездові, потім відпустили на
благання моєї української бабусі, проте через деякий час забрали знову, до
Славутського гетто. Провів 4 місяці у тяжких умовах гетто. Завдяки допомозі
поліцая Бондарчука Дмитра мені, маленькому Володимиру вдалось вийти з гетто у
день розстрілу євреїв. Усі родичі по батьковій лінії були розстріляні нацистами
в Житомирській області.
Я закінчив історико-філософський факультет Київського
державного університету у 1963 році. Захист кандидатської дисертації затримався
до 1974 року, поки не змінив написання по-батькові на Ілліч. Працював
директором школи, викладав історію.
Спогади
записала Лахоткіна Юлія, учениця 11 класу Цвітоського НВО, вересень 2014 року.
Зацаринна
Валентина Діонісівна.
Місце проживання в роки Великої
Вітчизняної війни- станиця Базар-Сизган
( Кубань).
Рік народження -1939.Дитина війни.
Я з’явилася на
світ в родині військовослужбовця. Мій батько, Замулов Діонісій Павлович,офіцер
Червоної армії,народився 13 вересня 1913 року на Полтавщині. Мама, Демчук Марія
Йосипівна, уродженка села Цвітоха Познайомилися батьки Валентини Денисівни у
військовій частині, що розташована у нашому селі. Одружившись, деякий час
проживали в Славуті, потім сім’ю перевели до Львова. Там, у Львові, і народилась
в молодій родині донечка Валентина. Сталося це 6 лютого 1939року.
Коли розпочалась війна, то батька, як офіцера , відразу ж
забрали на фронт. А маму, Марію Йосипівну відправили супроводжувати ешелон з
пораненими в Краснодарський край. Потяг йшов в тил через станцію Цвітоха і на
короткий час зупинявся тут. До потяга виходила мама Марії Йосипівни і просила
залишити Валю в Цвітосі. Але Марія Йосипівна не віддала донечку, сказавши
рідні: «Де я , там і Валя».
Шлях ешелону був трагічний. Не дивлячись на те, що на
ньому було зображення Червоного Хреста, німецькі літаки розбомбили його, і
молода жінка загинула. Біля холодного маминого тіла лазила маленька трирічна
Валентинка. Там її і знайшли Олександра Іванівна і Семен Іванович Юрасови із
станиці Базар-Сизган. Де знаходиться могила рідної матусі, Валентина Денисівна
не знає і ні голос, ні обличчя,ні
руки матусі не збереглися в її
пам’яті. У сім’ї Олександри Іванівни і Семена Івановича Валя прожила до 1946
року. Прийомна сім’я дуже любила Валю, вона була в них за рідну дитину, і вони
дуже хотіли залишити дівчинку собі.
Але в 1946 році в станицю приїхав батько дівчинки, і
захотів її забрати. На той час він уже був одружений на жінці на ім’я Юля , яка мала свого сина. З батьком Валя
поїхала в станицю Дундуковська, але довго прожити в цій родині їй не довелося –
батька заарештували і засудили до десятирічного терміну, який він мав відбувати
в таборах республіки Комі. Дівчинка залишилась з мачухою, для якої стала
справжнім тягарем. Мачуха написала листа в Цвітоху, щоб родичі приїхали і
забрали Валентину. Як згадує Валентина Денисівна, в 1947 році в Краснодарському краї був голод.
Діти збирали черепашки на березі річки, щоб не померти з голоду.
« Коли приїхав дядько Володя, я сиділа на шовковиці і не
хотіла звідти злазити – боялась і не розуміла, що він мені говорить. Тоді
дядько відкрив чемодан і я побачила там
повно білих пирогів, курку, сало. Мене як вітром здуло з дерева», -
ділиться Валентина Денисівна.
По приїзду в Цвітоху, Валя жила спочатку у бабусі з дідом,
потім в Про батька стало відомо
вже пізніше – виявилось, що він втретє одружився із жінкою , яка також
відбувала строк в таборі. Після звільнення вони поселились у Ленінграді.
Дуже важка доля мені дана Богом –каже Валетина
Діонісівна. І все - це клята війна, вона залишила мене
малесенькою сиротою. Ніколи би не подумала, що знову Україні прийдеться
пережити жах війни. Щодня молюся за
наших хлопчиків, всією душею благаю зупинити війну в Україні. Падають сльози з
очей літньої жінки, якій судилося пережити дві війни…
Синякова Олена Власюк Василь Степанович
житель с.Цвітоха Славутського
Хмельницької області.
народився у 1922 році.
учасник бойових дій.
Забрали мене в Червону армію 10 червня 1941 року – згадує Василь
Степанович. Повезли нас у Середню Азію, там, в Ташкенті, я й дізнався що
почалася війна. Нас повернули назад, і з Узбекистана повернули у Туркменію, в
місто Мари. Там був великий аеродром,де я працював в обслузі. Два місяці нас
годували дуже добре, а коли Україну захопили німці, і не стало продуктів, то
так голодували, що ловили і їли черепах. Після Туркменії 19 річний цвітошанин опиняється аж у Фергані. «Думали,
що Туреччина відкриє другий фронт» -розповідає ветеран. Після Фергани був
Кіров, де формувався полк для відправки на Ленінградський фронт. Але хлопець
захворів важкою інфекційною хворобою. Хворів він три тижні, і за цей час його
полк відправився на місце призначення без нього. Після Кірова потрапив я у місто Канськ Краснодарського
краю. Попав я у лижну бригаду,яку мали десанту вати у тил ворога.
Проте за станом здоров’я мене переводять e
Омськ – пригадує Василь Степанович.
«Коли ми приїхали, великих військових дій не було. В
основному працювали снайпери. А гітлерівці без кінця скидали листівки.На них
були намальовані шампанське і хліб.Обіцяли райське життя, якщо сладемо зброю.
Ні вдень ні вночі не було спокою, коли почалися бої.5 липня 1943 року стояв у
наряді. А тут аж земля затрусилася –почався німецький наступ. Ворожий
літак-розвідник бачив нас як на долоні.Та ми стріляли і стріляли…а коли я вмовк
на хвилину, роззирнувся, то побачив що ніде нікого немає, і –тиша…Відступили
всі мої однополчани, і лише я не почув
команди про відступ. Заліг я у невеликій траншеї, і дивлюся я к прямо на мене
сунуть німецькі танки. Танк проїхав по моєму кулемету, розтрощив його,
роздавив. А я чудом лишився живий , і пішов шукати своїх. Горіло село ,
Лемехово називалось – згадує ветеран. Місцевість була дуже горбиста, знайшов своїх,
і знову в бій. Брав участь в бою під Прохорівкою, там же був сильно поранений в
ногу. Думав, що ампутують, але лікарі врятували. Після госпіталю потрапив я в
Миколаїв, ,де почав служити у військах НКВД – охороняв полонених німців. І лише
в 1946 році потрапив я у Цвітоху.Потім був на Уралі, де знайшов свою долю - росіянку Фєню. А в 1951 року повернувся я
назавжди додому, в рідне село, де проживає і досі –з дружиною,дочкою ,зятем та внуками Маринкою ,
яка навчається в медичному інституті в столиці, та Сашком, також студентом
Київського вишу. «Як дивлюсь
телепередачі, читаю газети, то страшно стає. Бо був на війні, у пеклі. А зараз
на нашій Україні пекло. Не можу повірити, що ті, з ким воював пліч о пліч тепер несуть нам
смерть і біду» - плаче ветеран.»Як же страшно мені що в Україні
знову рвуться бомби і снаряди – миру хочу, головне мир. Господи,
допоможи і вразуми - молиться за Україну
старенький сивий ветеран…
Спогади записав
Федорчук Олександр, учень 11 класу Цвітоського НВО.
3
вересня 2014 року.
Власюк Василь Степанович
житель с.Цвітоха Славутського
Хмельницької області.
народився у 1922 році.
учасник бойових дій.
Забрали мене в Червону армію 10 червня 1941 року – згадує Василь
Степанович. Повезли нас у Середню Азію, там, в Ташкенті, я й дізнався що
почалася війна. Нас повернули назад, і з Узбекистана повернули у Туркменію, в
місто Мари. Там був великий аеродром,де я працював в обслузі. Два місяці нас
годували дуже добре, а коли Україну захопили німці, і не стало продуктів, то
так голодували, що ловили і їли черепах. Після Туркменії 19 річний цвітошанин опиняється аж у Фергані. «Думали,
що Туреччина відкриє другий фронт» -розповідає ветеран. Після Фергани був
Кіров, де формувався полк для відправки на Ленінградський фронт. Але хлопець
захворів важкою інфекційною хворобою. Хворів він три тижні, і за цей час його
полк відправився на місце призначення без нього. Після Кірова потрапив я у місто Канськ Краснодарського
краю. Попав я у лижну бригаду,яку мали десанту вати у тил ворога.
Проте за станом здоров’я мене переводять e
Омськ – пригадує Василь Степанович.
«Коли ми приїхали, великих військових дій не було. В
основному працювали снайпери. А гітлерівці без кінця скидали листівки.На них
були намальовані шампанське і хліб.Обіцяли райське життя, якщо сладемо зброю.
Ні вдень ні вночі не було спокою, коли почалися бої.5 липня 1943 року стояв у
наряді. А тут аж земля затрусилася –почався німецький наступ. Ворожий
літак-розвідник бачив нас як на долоні.Та ми стріляли і стріляли…а коли я вмовк
на хвилину, роззирнувся, то побачив що ніде нікого немає, і –тиша…Відступили
всі мої однополчани, і лише я не почув
команди про відступ. Заліг я у невеликій траншеї, і дивлюся я к прямо на мене
сунуть німецькі танки. Танк проїхав по моєму кулемету, розтрощив його,
роздавив. А я чудом лишився живий , і пішов шукати своїх. Горіло село ,
Лемехово називалось – згадує ветеран. Місцевість була дуже горбиста, знайшов своїх,
і знову в бій. Брав участь в бою під Прохорівкою, там же був сильно поранений в
ногу. Думав, що ампутують, але лікарі врятували. Після госпіталю потрапив я в
Миколаїв, ,де почав служити у військах НКВД – охороняв полонених німців. І лише
в 1946 році потрапив я у Цвітоху.Потім був на Уралі, де знайшов свою долю - росіянку Фєню. А в 1951 року повернувся я
назавжди додому, в рідне село, де проживає і досі –з дружиною,дочкою ,зятем та внуками Маринкою ,
яка навчається в медичному інституті в столиці, та Сашком, також студентом
Київського вишу. «Як дивлюсь
телепередачі, читаю газети, то страшно стає. Бо був на війні, у пеклі. А зараз
на нашій Україні пекло. Не можу повірити, що ті, з ким воював пліч о пліч тепер несуть нам
смерть і біду» - плаче ветеран.»Як же страшно мені що в Україні
знову рвуться бомби і снаряди – миру хочу, головне мир. Господи,
допоможи і вразуми - молиться за Україну
старенький сивий ветеран…
Спогади записав
Федорчук Олександр, учень 11 класу Цвітоського НВО.
3
вересня 2014 року.